Опис

​Коли багряне небо догорає
І день іде за обрій спочивать,
Він з глибини туману випливає,
А Вона мусить небо полишать.

​Він — мовчазний, у срібному сіянні,
Вона — в короні з чистого вогню.
Вони живуть у вічному чеканні,
На мить коротку, радісну й сумну.

​— Куди ти йдеш? — Сонце його питає – Я стільки світла принесла землі!
А Він ласкаво, тихо промовляє:
— Твій час минув, лиши мене в імлі.

​— Поглянь на мене, — просить Сонце знову, — Я гріла гори, ріки та ліси.
А Він шепоче: — Слухай нічну мову,
В моїй пітьмі є теж шматок краси.

​Лиш на хвилину, десь на небокраї,
Де промінь золотий зустрів туман,
Вона його за руку зачіпає —
І це лікує сотні давніх ран.

​Та знов розходяться їхні дороги:
Їй треба спати, а Йому — час сіять.
Без заздрощів, без гніву та тривоги
Вони навчились вірно так чекать.

Цей вірш розповідає про символічну зустріч Сонця і Місяця — двох небесних світил, що належать різним часам доби. Вони ніби живуть у вічному очікуванні одне одного, і лише на коротку мить на обрії можуть торкнутися та зустрітися.
Попри те, що їхні шляхи завжди розходяться, між ними немає заздрощів чи суперництва: кожен має свій час світити. Тому головна ідея вірша — краса коротких зустрічей, прийняття свого призначення і тихе, вірне очікування.

Навички

Копірайтинг

Веб-адреса

Не зазначено

Тривалість

02-02-2026 ↔ 04-02-2026

Вкладення

Вкладення не знайдено